«…я дуже радий що я використав ще один шанс стать розумним
томущо я дізнався багато різних речей а раніше
я ніколи навіть незнав що вони є на світі
і я дякує за те що я хоч нахвильку це побачив…»

Чарлі Гордон, 32-річний розумово відсталий чоловік, який працює прибиральником в пекарні і добровільно бере участь в експерименті з штучного покращення інтелекту через хірургічне втручання. Після вдалої операції над Елджерноном – білою мишею, лікарі вирішують зробити аналогічну операцію над людиною. Вибирають Чарлі, оскільки він прагне навчитися краще читати і писати і стати розумнішим.

Його IQ стрімко зростає, на якийсь час він зрівнюється з середньостатистичними показниками соціуму, потім – з рівнем професорів і докторів, потім росте далі і дистанція між ними робиться такою ж непереборною, як і тоді, коли IQ Чарлі складав 70.

А потім виявляється, що втримати свій рівень розвитку не під силу навіть йому і все стрімко падає вниз.

У відгуках пишуть, що книга – про кохання. Про те, що між інтелектом і почуттями, варто вибирати почуття, що любов – вічна і т.д.

Може. Але в книзі кохання, спілкування, сміх, діалог – практично неможливі між людьми, чий рівень розвитку значно відрізняється. Тому, для мене ця книга – про точки дотику. Чарлі “ловить” суспільство двічі: по дорозі нагору, коли він освоює граматику, вчиться читати, розуміти, може зв’язати слова у речення; і через короткий проміжок часу – по дорозі назад. Між тими двома точками він намагається вирішити глобальні інтелектуальні проблеми, бо все-одно спілкування з людьми призводить лише до повного нерозуміння і відторгнення одне одного. Актуальними в той період залишаються секс, танці і алкоголь. Не любов. Не почуття. Нічого такого.

Але ті два моменти наповнені почуттями: надії – по дорозі нагору і страху – по дорозі вниз.

Сильно. Рекомендую.

Видавці пропонували Деніелу Кізу змінити закінчення роману, але, на щастя, він відмовився. Тому роман має дуже своєрідний хеппі-енд.

Цього року у мене це – друга, після “Гри Ендера” книга, від котрої я не міг відірватись.