– Ти йдеш?
– Так.

– Я не зможу без тебе.
– Минеться, – відповіла ти.

Один рік.

Я став злим. Байдужим.

Кажуть, що навіть сама недобра людина з кимось буває ніжною.
Я не був.
Були хвилини, коли вірив, що забуду тебе.
Не зміг.

Я хотів, я намагався покохати інших. Так, щоби хотілось принести каву в постіль. Щоб чекати повернення. Щоб спішити бути разом, щоб насолоджуватись, розтягувати час.
Але кожного разу лише чекав, щоби залишитись наодинці.

Так, я побачив те фото з квітами.

Була інша. Я ніби отримав можливість побачити себе зі сторони. Я кинув її так само, як ти мене. Тільки набагато швидше.
Дивний збіг – навіть того самого дня. Абсолютно випадково.

Я знав, що їй буде боляче. Я навіть знав наскільки їй буде боляче. З власного досвіду знав. Але залишив її, не виправдовуючись, бо не було жодного виправдання. Крім того, що я її не люблю.
Вона не повірила.
А я нічого не пояснював. Я був жорстоким і байдужим.

Ніби й непогано. Ніби і не болить.
Тільки тремчу кожного разу, коли бачу зелений кружок біля твого імені.

«Ні, нічого, я – спокійний, все добре»
І закриваю фейсбук. Щоб через двадцять хвилин відкрити знову і шукати той зелений кружок.

Якби я міг змінити одну єдину подію у своєму житті. Повернув би тебе у своє життя? Чи не зустрівся би з тобою?

За рік без тебе я щонайменше тричі збирався написати тобі. І всі три листи були різні.

Не хочу нікого. Я вже навіть не знаю: чи ти є такою як є, чи образом, вигаданим мною і наділеним якимись фантастичними рисами. Але пам’ятаю, що мені було неймовірно добре з тобою. Що я чекав зустрічей, що любив тебе.

Не знаю чи міг би жити з тобою, але, коли думаю про це, впевнений – за те, щоби бути з тобою, проміняв би всіх жінок на світі. Не вагаючись жодної секунди.

Один рік.
Не минулось.