Довгий час я курив. Курив багато. Бувало і по дві пачки за день. Якщо було за що, то і Кемелу. Всі спроби кинути закінчувались через тиждень чи місяць, але закінчувались.

Літнього дня 2002 чи 2003 року, в компанії друзів, знайомих і малознайомих, мене занесло на Шипітський водопад. Плани були грандіозні: прогулянки по горах, приготування їжі на вогні, купання в водопаді і перехід через гору Великий Верх у Воловець до поїзда.

Реальність виявилась прозаїчніша: ввечері знайомі знайомих привезли місцевий самогон, котрого вистачило до ранку. Цілу ніч ми сиділи біля вогнища, курили, пили каву. Вранці хтось намагався приготувати їжу, але вихідний продукт нагадував суп з сокири, але навіть без сокири.

Останню зміну до плану внесли практично всі учасники походу, котрі вирішили не лізти в гору, а піти у Воловець по звичайній дорозі.

Двоє чоловік вирішили дотриматись хоч цього пункту плану: я і Володя. Він був величезний, як Голем і виглядало ніби він і крізь гори може пройти.

Шлях пролягав через густий ліс і, звісно, вгору. Годиною пізніше я зрозумів, що мені кранти. Не фігурально, а саме буквально. Товариш забрав у мене рюкзак і пішов вперед. Я про себе відраховував по десять кроків, потім зупинявся і відпочивав. Через декілька таких “сесій”, я сперся на дерево і зрозумів, що помираю. Кожна сигарета, викурена вночі, втикалась горючим кінцем в серце, в очах потемніло, коліна підгинались.

І отак, стоячи спертим до дерева, я сказав про себе: “Господи, якщо мені вдасться спуститись живим вниз, я більше ніколи не буду курити!”
При цьому, я фактично нічим і не ризикував: мертві ж не курять.

Через якийсь час сталось те, що можна назвати чудом: десь здалека Володя крикнув “Привал”, я зміг зробити декілька кроків вгору, несподівано закінчився ліс і на галявині я побачив табір пастухів. Після коротких переговорів вони подарували нам літр молока, ми подарували їм 10 гривень, випили то молоко і мене самим дивним чином “попустило”. Не поступово, а так, ніби я в комп’ютерній грі знайшов аптечку і відновив здоров’я до 100%.

Наступний шлях догори і вниз я пройшов практично без проблем. Крім того, що в якийсь момент “разверзлись хляби небесные” і почалась страшна злива з громами і блискавками. Страшно не було – я це сприйняв лише як нагадування про дану обіцянку.

Через декілька годин ми були в поїзді.

З того часу пройшло більше 10 років. Я не викурив жодної сигарети.

Чи це страх? – Навряд чи. Може – відповідальність. Але, починаючи з того перешого дня, мене навіть ні разу не тягнуло.