Давня історія.

Колись давно я зустрічався з дівчинкою Оленкою. В Оленки був екс-бойфренд. Віталік. Віталік нібито був грозою декількох вулиць на Сихові. Для мене це було практично синонімом Віто Корлеоне.
Було у Віталіка ще два недоліки: він все ще мав почуття до Оленки і знав про моє існування.

Одного дня, у п’ятницю, Оленка подзвонила мені на роботу і сказала, що Віталік “набив мені стрєлку” о сьомій вечора в одному з кафе у центрі міста. Час був вже пообідній, відмовитись я, звісно, не міг, а перспектива зустрітись один-на-один з якимсь сихівським бандитом виглядала не надто радісною. Тож мені прийшла на думку ідея – попросити когось з друзів мене “підстрахувати”. Сісти в тому ж кафе і “втикнутись” у випадку необхідності. Яка саме необхідність могла виникнути – я собі уявляв погано, але у страху – очі великі, а розум – не дуже.

Я обдзвонив п’ятьох чи шістьох знайомих, додзвонився до трьох – мобільні тоді були ще не надто популярні (нє, динозаври вже вимерли, якщо що) і погодився лише один – Сергій. Чи просто не зміг відмазатись. Важив він кілограм 40. Знаєте, в джекічанівських бойовиках є такі персонажі, що виглядають легенькими і худенькими, але можуть легко розкидати 100 чоловік навколо себе. Сергій був схожим на них лише кілограмами. Та все ж краще, ніж нічого.

Весь день після цього у моєму магнітофоні на роботі грав Manowar з мега-оптимістичним шедевром “Today is a good day to die”

На “стрєлку” я прийшов вчасно. Оленка сіла в протилежному кінці залу. Віталік запізнився на кілька хвилин, перекинувся кількома словами з Оленкою і підсів до мене. Ми привітались, замовили каву. Виглядав він як класичний гопник. Кєпку поклав на стіл, закурив. І почав розповідати як він любить Оленку.

Я не закурював, боячись, що він побачить як тремтять мої руки. До кави теж не торкався. Свого візаві практично не слухав. Дивився в якусь точку на ньому і боковим зором фіксував всіх, хто заходив, чи виходив з кафе. Але не заходив і не виходив взагалі ніхто. Жодної людини.

Через якись час мені стало зрозуміло, що Віталік повторюється. Потім це стало зрозуміло і йому. Він прикурив ще одну сигарету, простягнув мені руку, я її автоматично потиснув і він пішов геть. Виглядав він дивно.

В попільничці було штук 5 недопалків. До мене раптом дійшло, що за весь час я не сказав жодного слова.

Ми з Оленкою вийшли. Я посадив її на автобус, сам поїхав додому. На прощання вона сказала, що ніколи не бачила Віталіка таким переляканим, а я нібито виглядав зловісно і їй було трохи моторошно. “Ти весь час мовчав і у тебе був дуже недобрий погляд. Я думала, що ти його спалиш поглядом”

Що думав я? – Лише про одне: “Бл**ь, де Сергій?”

Віталік їй більше не дзвонив.