Головний герой Дмитро Малянов, астрофізик, займається науковою роботою. Як тільки в роботі починає з’являтись неабиякий прогрес, життя героя починає сильно змінюватись. В квартирі з’являється симпатична однокласниця дружини, котра не носить ліфчики, з магазину доставляють оплачені незрозуміло ким дорогі наїдки і напої. На ранок в сусідній квартирі стріляється відставний підполковник, котрий теж займався якимись надважливими дослідженнями, в квартиру до Малянова приходить злобний мєнт і погрожує тому 15 рокам посиленого режиму, потім щезає дивна однокласниця, потім щезає мєнт і в кінці кінців під вікнами в дворі… раптово з’являється дерево.

А дерева, як відомо, за ніч не виростають.

Малянов розуміє, що хтось, чи щось відволікає його від його роботи. Несподівано виявляється, що декілька його знайомих опиняються в схожій ситуації. Їх дослідження з різних галузей, але мають одну спільну рису: кожне з них могло би спричинити квантовий стрибок в розвитку суспільства. І “відволікають” їх всіх від роботи як “батогами”, так і “пряниками” – кожен, крім мєнтів і покинутих жінок, отримує абсолютно неймовірні пропозиції нових посад, колекції монет і т.п.

Вайнгартену В. А. давалось на обдумывание трое суток, начиная с этого момента, после чего сверхцивилизация будет считать себя вправе применить некие зловещие «меры третьей степени»

Люди, котрі звикли керуватись в першу чергу власним розумом, після тривалих роздумів і дискусій приходять до висновку, що это вжжжж – неспроста це сам Всесвіт опирається їх прогресу і що такий спротив – природа самої Природи – тримати цей Всесвіт в якійсь рівновазі. А для тих, хто не розуміє, Всесвіт тримає набагато серйозніші випробування. І пройде їх ніхто не кожен.

***

До цього твору в моєму особистому рейтингу королем саспенсу був Стівен Кінг. Він міг так описати ситуацію, коли ще все виглядає нормально, але читач розуміє, що нормально вже не є. І не буде. І не буде ніколи. І самими жахливими його творами є невеликі оповідання на декілька десятків сторінок.

“За миллиард лет до конца света” – теж невеликий за обсягом твір. І від нього теж віє невідворотнім жахом. Особливий жах в тому, що зло в оповіданні фактично не є злом (в світових релігіях той, хто стримує людство від знань взагалі є фактично вищим добром) і воно є знеособленим. Коли перед тобою найчисленніша армія світу, вона все-таки має число. Нехай навіть грандіозно велике. А як ти будеш боротись з деревом, котре раптово виросло посеред двору, чи телеграмою про приїзд сина, яку ніхто не давав?

А ще гірше те, що разом з ситуацією, ти сам міняєшся в невідворотно гіршу сторону і вже ніколи не будеш таким, як був!

— Кто у тебя? — спросил я, понизив голос.
— Никого, — ответил он. — Нас двое. Мы и Вселенная.

І при цьому всьому герой Стругацьких називає це не трагедією, а відкриттям.

Після “Трудно быть богом” на сьогодні це для мене – самий крутий твір Стругацьких і однозначно достойний того, щоби його перечитати. В “Трудно быть богом” Стругацькі змогли знайти на диво елегантне пояснення релігії. “За миллиард лет до конца света” пояснює чому ми напевно ніколи не подолаємо міжпланетний простір, не створимо надцивілізацію і не зрозуміємо жінок.

Амінь.