У Львові, на вулиці Коперника часто можна побачити дивну жінку. Трохи старшу, гарно вдягнену, в доброму взутті. В перший момент вона вам навіть не здасться дивною, бо нічого дивного в ній нема. Вона стоїть біля дверей під’їзду і ніби когось нетерпляче виглядає, виглядаючи понад головами пішоходів. Когось, хто от-от мав би прийти.

Я ніколи не бачив, щоб вона з кимось розмовляла, сварилась, жестикулювала.

Абсолютно нормальна жінка.

Дивною вона вам здасться тоді, коли побачите її вдруге чи втретє. Чи вдвадцять п’яте.

Вона ніколи нікого не дочекалась.

Я не знаю правди: кажуть, що хтось з її близьких загинув, а її свідомість не змогла цього витримати і спорудила якийсь дивний захисний бар’єр. І тепер вона щодня, в дощ, в сніг, чи в спеку виходить зранку з дому і виглядає їх з думкою чи вірою в те, що вони повернуться.

Мені важко уявити собі страшнішу ситуацію. Це повинно бути страшніше, ніж смерть. Бо тоді, зазвичай, людина знає. І не мусить чекати. Хіба власної смерті, щоб об’єднатись десь в іншому світі. Але тут: чекати, боячись відійти на хвилину, щоб не пропустити. І десь на задвірках пошкодженої свідомості, можливо, знати, що все це – марно.

Безнадійно.

Може краще було б… А, зрештою, звідки я знаю, що насправді в неї відбувається в голові і хто я такий, щоб вирішувати що було б краще? Ще й без змоги щось змінити.

Photo by @zekedrone on Unsplash
Leave a reply

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *