Дорожнє

Після від’їзду автобуса з передостанньої зупинки на маршруті Фару – Лісабон водій, який і до того не надто дотримувався правил дорожнього руху в плані швидкості і рядності, зовсім пустився берега. До того я щось схоже бачив у фільмі “Швидкість” і в 26 маршрутці на Сихів. Чувак не пригальмовував навіть тоді, коли в’їжджав на кільце з другорядної дороги. Серйозно.

Аж раптом з задньої частини автобуса починає лунати вереск. Такий стабільний і гучний. Вузьким автобусним проходом несеться, на скільки їй дозволяє комплекція, жінка, схожа на героїню телесеріалу “Багаті теж плачуть” – покоївку Жануарію. Може навіть більша. Крики її спрямовані до водія і я вирішив, що жінка наважилась звернути увагу водієві на його недосконалий стиль водіння.

Але ні.

Жінка щось кричить португальською. Розібрати суть неможливо, оскільки мовою не володію. Взагалі-то ми десь чули, що португальська – та сама іспанська, але всі закінчення треба поміняти на “іш”, “аш”, “ош” – залежно від родів та відмінків. Потім люди з тризначним IQ сказали, що це неправда, але мене і перший урок не вразив, бо я з іспанською теж якось не знайомий.

В дискусію включається майже весь автобус, а ми сидимо всередині цього speaking club і щасливо усміхались би від відчуття свята і Португалії, якби не те, що водій, не знижуючи швидкостей, став ще й загрозливо відволікатись на розмову з “Жануарією”.

Так, на повній швидкості, автобус заїжджає в якийсь напівпідземний бункер, який виявляється автовокзалом, водій відкриває багажний відсік і я раптом виявляю, що одного з наших чемоданів нема. Того, в який ми між футболки і шорти, поклали макбук. Ми підходимо до водія і чистою англо-українською обурено пояснюємо, що наш чемодан щез. В реакції водія яскраво виділяються дві емоції: якесь розуміння того, що ми йому намагаємось пояснити і нездивування. Потім до нас підходить та велика жінка і пхає в лице телефон, на якому написано чиєсь ім’я.

“Жінко” – думаю я, – “в нас чемодан з ноутбуком пропав. А ти тут зі своїми телефонними розіграшами”

Потім приходить офіцер з автовокзалу і все пояснює англійською: великій жінці зателефонувала її подруга, котра вийшла на передостанній зупинці. Бо відразу після того, як автобус вилетів з зупинки, виявила, що помилково взяла не свій чемодан. А свій залишила в автобусі. Весь час, виявляється, в автобусі йшло жваве обговорення саме нашого чемодану. При цьому, всі знали, що чийсь чемодан помилково “вийшов” швидше, але ніхто не знав чий.

Та ще лотерея.

Велика жінка, використовуючи багатий body language і зміну інтонацій, пояснює, що подруга вже викликала таксі і дуже швидко їде сюди. І при цьому, кожні 5 хвилин дзвонить їй переконатись, що таксі наближається.

А ми сидимо і тупо втикаємо на чемодан, який залишився замість нашого.

– Матінко, – проноситься в голові, – якби в світі існувало два кольори – сірий і несірий, то хіба тоді їх можна було сплутати!

І отак сидиш і в голові закрадаються погані думки. Що може ця жінка взнала, що в нас в чемодані був макбук. І що треба викликати поліцію. І що тебе кинули. І що все буде погано. І за що мені це все!

А потім, хвилин через сорок, на вокзал приходить жінка – старша, далеко за 60. З внуком, сином і таксистом. Мало не плаче, бо відчуває свою провину. І тому, що мабуть теж мала інші плани на вечір. Віддає нам наш чемодан, забирає свій, який ми і так вже віддали Жануарії. Перепрошує і все таке.

І ти розумієш, що деколи шіт хепенс просто без причин.

І що життя прекрасне. Бо ти кілька годин тому вперше в житті купався в океані, що ти не один, що ти в Португалії і що все буде ок.

Leave a reply

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *