В період з 2005 по 2008 рік мені довелось працювати в кредитній компанії цілим регіональним директором.

Приблизно раз в місяць нас збирали в Дніпропетровську на збори, які, зазвичай, ввечері переходили в п’янку.
Готелі, в залежності від невідомо чого, адміністрація компанії бронювала нам різні: могли хороший, що називався “Райком”, могли середненький “Дніпропетровськ”, а могли – ужас ужасний з такою самою назвою – “Свердловськ”. Комусь прийшла в голову геніальна ідея назвати гуртожиток готелем, не змінюючи, крім ціни за проживання, більше нічого.

Готель був ще той. Якось, приймаючи душ в номері-люкс, звернув увагу, що фарба на стелі душової (насправді, ванни) якось дивно вздулась, утворюючи гулю розміром з кулак. Потикав в неї пальцем, гуля прорвалась і з неї вилилось мало не відро води. І вся на підлогу.
Як та фарба могла тримати стільки води і скільки слоїв фарби було нанесено перш, ніж я втрутився в цей хиткий екобаланс, невідомо.

Іду до чергової по поверху.
– У вас там зі стелі вода лиється, – кажу.
Жінка за столом піднімає на мене тяжкий погляд:
– Там, в нише возьмите тряпку и ведро.

Добре, думаю, що номер-люкс. Міг же і брудною шматою по морді дістати.

Їдальня там була приблизно такого самого рівня, як і гідроізоляція між поверхами. Працювала приблизно з 8 до 10 ранку. В меню було два типи сніданків: “європейський” і “класичний”. В першому були сірі макарони, сосиска і салат з капусти. Європа. В другому – гречка, яєшня і салат з бурячка. Нічого міняти, звісно, не можна було. Класика.

Якось вечірня п’янка після зборів затягнулась, в другій ночі ми на таксі заїхали в макдрайв, шукаючи “Хеппі міл” (?!) і з недоїдженими бутербродами близько третьої повернулись в готель. Правила гласили, що після 12-ої нас не впустять, але, як завжди, строгість закону компенсовувалась необов’язковістю його виконання. З нами вирішили не зв’язуватись, тим більше, що вели ми себе завжди тихо.

П’ята ранку. Двомісний номер-люкс. Прокидаюсь, згадуючи вчорашні текілу, ром, коньяк, текілу, ром, текілу, ром, текілу, два шоти і некуплений хеппі міл.
На сусідньому ліжку товариш огидно плямкає губами ©.
– В нас є вода? – питає.
– Хіба в крані.
– В нас номер-люкс, тут повинен бути холодильник!
– Іди пошукай, – кажу. – В другій кімнаті. За неробочим телевізором.

Мовчить.

Пити хочеться жахливо. Іду в ванну. Відкриваю кран. З крану виливаться рідина кольору кока-коли. Розумію, що пити це навіть в такому стані – неможливо. Почекав – може стече. Через кілька хвилин тупого втикання колір з кокакольного змінився на фантовський.

– Боря, – кажу. – А ти пам’ятаєш – хтось вчора казав, що в 5-й ранку група дітей виїжджає автобусом в Кам’янець-Подільський?
– Сидор, ти себе чуєш? Які діти? Яка група? Який автобус? Це – Дніпропетровськ! Який Кам’янець-Подільський? Ти пам’ятаєщ в якому ти стані був? Що і від кого ти міг почути?
В принципі, розумію, що несу фігню.
– Мда. Напевно приснилось.
Кручусь на ліжку.
– Боря, не могло мені це приснитись.
– Ну іди перевір, дитьо Кам’нець-Подільське.

Спускаюсь поверхом нижче. Пити хочеться так, що відчуваю як тече Дніпро в трьох кілометрах звідси.

До дверей їдальні залишається метрів 10. Тихо. П’ять – тихо. Підходжу зовсім близько. Двері відкриті, але абсолютно тихо. Заходжу. За столиками сидить приблизно десять дітей в такому стані, як ми були ввечері – обличчями в бурячках. Але тверезі. Колупають вилками свої синюшні макарони і яєшні. Мене аж заціпило. Діти на мене не реагують взагалі.

Згадую чого прийшов. За прилавком бачу холодильник, всередині всяке чортіщо і ВОДА!! В маленьких таких пляшках.
– Скільки коштує? – питаю, навіть не уточнюючи що саме.
– 2 гривні, – так само не уточнюючи про що мова, відповідає жінка.
Дістаю 20 гривень
– Дайте 10!
– З газом, без? – дуже обережно, зважаючи на мій “напружений” стан, питає.
– Все одно.
– Кульок давати?
– Я кульок не п’ю, – відповідаю, мало не зриваючись на істерику.

Жінка кладе на прилавок 10 маленьких пляшок. “Ідіот, як же мені їх тепер нести?” – думаю.
Якось розпихав по кишенях шортів, в руки, під руки… Йду в номер. За три метри від номеру чую плямкання.

Щоб не затягувати: перші пляшки ми не пили, а практично всмоктували, мало не вивертаючи пластик назовні.

З того часу минули роки, але:
1. Ніхто з нас в жодному готелі – ні в Україні, ні в Європі, – ніколи не ліг спати, не маючи біля себе пляшки води.
2. Ніхто з нас так і не знає – звідки я взнав про Кам’янець-Подільську екскурсію дітей.