Кажуть, колись на етапі становлення нової капіталістичної Польщі пасажирськими перевезеннями в країні займались такі собі маршрутки. Дуже схожі на ті, які подекуди ще можна зустріти на українських дорогах – типу Газелів, старі Пижики чи Фольцвагени і т.п. Особливо та галузь, як і все інше, не регулювалась, на маршруті їздив хто хотів, державної альтернативи не було і в якийсь момент власники транспортних компаній попутали берега: квитки не видавались, нові автобуси не куплялись, людей перевозили як скотів… Та, зрештою, пересічному українцеві ситуацію уявити не важко.

І розповідають, що якого дня водій такого Пижика приїхав на кінцеву, відкрив двері, а до салону ніхто не зайшов. Ніхто. Ні один. Ні той, хто поспішав на навчання чи на роботу, ні той, хто нікуди не поспішав. Без жодного слова, люди просто залишились стояти на вулиці, чекаючи поки автобус поїде геть.

Кажуть, що той водій не був представником комуністичної партії, членам якої поляки починали тоді оголошувати люстрацію. А власник компанії не був громадянином країни, з якою Польща вела війну (це такий жарт, якщо що)

Не був він також гомосексуалістом, хіппі, панком, анцихристом.

Не був він ніким особливим.

Справа взагалі була не в ньому.  І навіть не в вартості проїзду. Справа була в  самих поляках. Гонор – в кращому розумінні того слова і почуття власної гідності не дозволяли їм пхатись в ті маршрутки.

Мені хотілось би уникнути якихось моралізаторств. Я, власне, навіть не впевнений в правдивості цієї історії, але трохи знаючи поляків, мені чомусь думається, що це не вигадка.

PS: І подивіться на їх транспорт.

Leave a reply

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *