Орендував квартиру на Левандівці і треба було місце для машини. Стоянка – мало не під вікнами. Приїхав. Виходить крупний дядько з вагончика.
– На скільки?
– До ранку.
– Ставте на 125 місце.
– Дякую.
Припаркувався, заходжу в будку платити. Дав документи на авто. Каже мені:
– Ставте машину на місця, починаючи з 120 – не ближче.
– Добре.
Наступного вечора приїжджаю. З будки виходить інший дядько. Каже:
– Ставте на 95.
– Ваш попередник, – кажу, – ближче 120 казав не ставити.
– Ставте, ставте.
Зранку забрав, наступного вечора – ще інший охоронець. І знову каже ставити на якесь дев’яносто якесь там.
Ставлю.
Зранку виїжджаю, той – перший (Олексій його звати) – підходить і в доволі грубій формі каже:
– Я ж вам казав – на місця до 120 машину не ставити. Що вам було не ясно?
– Ваш колега сказав. Обидва, причому.
– Мені все одно хто вам що сказав. Я вам казав машину ставити там.
Я до врівноважених себе, на жаль, ніколи не відносив. Тут мене прогнозовано накрило. Я щось відповів, він щось додав. Роз’їхались, коротше, не друзями.
Ввечері повертаюсь на стоянку. Виходить той з “буди”:
– Місць нема.
– …
Була ідея поставити під воротами, перекривши виїзд, але чогось вибрав інше рішення. Переїхав під під’їзд, припаркувався там.
Наступні декілька днів чергували інші, причин не їхати до них я не бачив. Через три дні виїхав до того, як Олексій заступив на зміну. Приїжджаю ввечері. Відкриває шлагбаум, каже:
– На 125 місце ставте.
Голос – нормальний, агресії не відчувається, всьо такоє.
Запаркувався, приходжу в будку. Дістаю з сумки невелику пляшку коньяку, котру не знати де взяв. Кажу:
– Не знаю як так вийшло. Може я був неуважний, може ні. Але, думаю, ми – дорослі люди і, крім останнього інциденту, причин для ненависті не маємо.
– Знаєте, – відповідає він. – Я думаю, що це я винен. То мене щось ранком розізлили і ви якраз попались і я… Мені прикро.
Протягую йому той коньяк.
– Та ні, що ви…
Короткий процедурний обмін люб’язностями.
Сім років після того я ставив машину на тій стоянці. Ніколи не було проблем. Ніколи.
Треба лише було тоді наступити на горло своїй гордині і вступити в переговорний процес.
Насправді, схожих історій в мене було декілька. З різними фіналами. І жодного разу я не жалкував про те, що першим зробив крок назустріч.
